Якщо важка хвороба настає у період кризи дитячого віку
Батьки онкохворих дітей, які проходять лікування, панічно бояться дитячих вікових криз. Адже для них це насамперед конфлікт, який проявляється особливо гостро на фоні хвороби. З іншого боку, коли твоїй дитині загрожує смертельна небезпека, рідні зосереджені лише на її порятунку, залишаючи всі “мирні” проблеми на потім. А тому роблять все можливе, щоб усіма методами якомога швидше погасити конфлікт, не втручаючись у його природу.
“У мого такий характер! Важко з ним. Бігає, носиться…”, — журиться мама, спостерігаючи за іншими дітьми, які, на відміну від її сина, мовчки лежать в ліжку. Видно, що хворіють. І майже не видно по її синові — хіба що волосся немає зовсім… Але активний характер її малюка — великий плюс, який допомагає йому долати важку хворобу. Продовжуючи своє життя, в якому всі ці уколи та крапельниці — точно не ті речі, які хвилюють його більше, ніж ігри, мультфільми та нові друзі, він відволікається від поганого, зосереджуючи свою енергію тільки на радісних моментах. Як результат — тромбоцити ростуть вгору.
В більшості випадків конфлікт на підґрунті кризи дитячого віку викликаний нами, дорослими, які не розуміють його природу
Так, важко відпустити дитину від себе, коли вона важкохвора. Навіть якщо їй 18 років. Її життя — це життя мами. Все, що хвилює її, хвилює і маму. Вони — єдине ціле. Немає дитини - немає мами. Є “ми”. “Ми здали аналізи”, “Нам вже краще”, “Ми вже ходимо”. І, коли після одужання, син або дочка починають жити своє життя, мама відчуває себе глибоко нещасною, розгубленою і навіть відданою, адже від неї відривають частинку її самої. А її дитину, у свою чергу, починає докучати почуття провини, адже вона намагається піти від тої, хто стільки всього зробила для неї. В результаті, нещасні обоє.
Дуже важко відпустити дитину від себе, коли вона важкохвора. Навіть якщо їй 18. Але зробити це необхідно
Активність, стресостійкість, оптимізм, цілеспрямованість, впевненість, відкритість, допитливість, самостійність, вміння радіти — з одного боку. Пригніченість, невпевненість, інертність, залежність, байдужість, агресивність — з іншої. Ось в чому питання. Але ж головне у характері формується якраз у ці самі вікові дитячі кризи. Навіть коли наші діти хворіють.
Головне в характері формується в період криз дитячого віку
Кризи дитячого віку за віком можна розділити на 6 етапів, а не 2, як вважають здебільшого. Так, до криз раннього дитячого віку належать криза новонародженого та криза однорічної дитини. Через рік наступає криза 3 років (“Я сам!”). Після неї вже через великий проміжок часу — криза 7, 13 та 17 років. Гарна новина полягає в тому, що все це нормально і потрібно, і що тривають вони не роками, а в середньому декілька місяців. Від того, як ми, дорослі, будемо при цьому себе вести зі своїми дітьми, залежить будуть ці кризи йти на благо чи навпаки - на руйнування.
Отже, якими ж бувають дитячі психологічні кризи за віком і навіщо вони потрібні?
Криза новонародженого потрібна, щоб малюк отримав все, що йому потрібно для відчуття в максимальній безпеці. Він ситий, його мама завжди поруч — вона спокійна, лагідна, радісна. Від цього залежить, чи прийматиме себе дитина в майбутньому, чи буде вона ставитися до людей з довірою, чи буде приймати їхню допомогу, чи буде відкритою до світу.
Криза однорічної дитини трапляється, коли малюк починає ходити, розширюючи свої кордони дозволеного і куштуючи навколишній світ на смак: що йому подобається, а що — ні. Дитина починає говорити, часто називаючи предмети так, як вона їх розуміє. Тому так важливо вчасно підказати йому, як правильно.
Головне батьківське словосполучення цього періоду — лагідне, але наполегливе “Не можна!”, але при обов’язковій наявності того, що є так само й те, що “можна”
“Я сама!” або криза 3 років потрібна для усвідомлення дитиною, що вона — самостійна особистість, яка здатна потурбуватися про себе сама. З цього віку діти починають відділятися від батьків. А як це зробити, якщо мама опирається? Треба під’єднати впертість, розізлитися, щоб вона зрозуміла, що вона налаштована серйозно і що вона “САМА!” вже може одягнутися, зібрати розсипану нею ж гречку, помити чашку чи наліпити вареників. І неважливо, що вона одягнеться як-небудь, а у волоссі заплутається вареник, - все це дрібниці у порівнянні з її майбутньою впевненістю в собі, що вона може зробити щось без чужої допомоги.
Втихомирюючи її, караючи, а також гіперопікуючи (“Ну як же її відпустити? Вона ж ще маля…”), мама дає дитині чітко зрозуміти, що все, що вона робить початково погано, що краще не висовуватися, що хтось зробить краще за неї, що все одно нічого не вийде.
“Давай зробимо це разом, а не я зроблю це за тебе” — приблизно так варто діяти батькам в період кризи дитячого віку.
Неважливо, що вона одягнеться як-небудь, а у волоссі заплутається вареник, — все це дрібниці у порівнянні з її майбутньою впевненістю в собі, що вона може зробити щось без чужої допомоги
Криза 6-7 років. Це вже перевірка на незалежність від батьків, поступове усвідомлення своїх кордонів, а також того, що ти — вже не частина мами з татом, а частина навколишнього світу, до якого накопичилося багато запитань. Звідси і шквал нескінченних “Чому?” про все на світі. Незручних і найстрашніших. І нам, дорослим, треба серйозно відповідати на них. Тому що, ставлячи смішні запитання, діти точно не жартують, вони просто хочуть знати, як все влаштовано в цьому великому дорослому світі, за якими правилами в ньому “грати”. І хто, як не ми, маємо познайомити їх з усім його різномаїттям.
Ми — гіди своїх дітей. Засуджувати за допитливість — формувати в них умовний рефлекс: “допитливість — це погано, а інколи навіть боляче. Безпечніше сидіти в нірці й нічого не знати”. Звідси ростуть ноги в обмеженості, замкнутості, інертності й закомплексованості в стосунках з майбутнім партнером чи партнеркою.
Ставлячи смішні запитання, діти точно не жартують, вони просто хочуть знати, як все влаштовано в цьому великому дорослому світі
Криза 13-14 років. Молодша підліткова криза дитячого віку. Вона відповідає за здатність виживати в цьому світі, адаптуватися до нього. В цей 
період підліток випробовує себе, окреслює свої орієнтири - маячки, які в майбутньому будуть його принципами. І наша роль в цей “екстремальний” період — стати йому наставником. Спілкування в такі моменти точно не має обмежуватися черговим “Як справи у школі?”. Що він відчуває — ось що варто пам’ятати про нього.
Обманути сина чи дочку, як це було раніше (чого вже приховувати), вже не вийде. Діти в такому віці легко спростовують подвійні стандарти, роблячи свої висновки. Палити погано, але батьки палять? Значить, все-таки можна, якщо обережно. Кричати не можна, але на мене кричать. Значить, і я можу на тих, хто слабший. Тато грубить мамі, значить, це норм, значить, з дівчатами так і треба. Що буде “норм” для вашої дитини, а що — ні, вирішується на цьому віковому рубіконі.
В цей період дитячої психологічної кризи накладається також і здатність дітей перетворювати свої бажання у мрії, а згодом — у цілі. Це неймовірно тендітний та надважливий момент. Висміюючи бажання дитини, а ще гірше — забороняючи їй “думати про всілякі нісенітниці”, можна позбавити її щастя творити, споглядати, відкривати. А, тим паче, будувати цілі та досягати їх. Все це буде їй недоступно.
Що буде “норм” для вашої дитини, а що - ні, вирішується на цьому віковому рубіконі
З 15 до 18 — остання криза дитячого віку. Той самий “важкий вік”. Його роль — допомогти остаточно відділитися від батьків. Не варто думати, що, вішаючи на двері своєї кімнати табличку “не заходити”, ваша доросла дитина демонструє свою нелюбов до вас. Вона просто “тренується” як це — жити без вас. Не варто забороняти їй усамітнюватися, заходити до неї без стукоту, “лізти в душу”, ставлячи надто багато особистих запитань. Вашій дитині, яка подорослішала, важливо відчувати себе хазяїном на своїй території. Дозвольте це їй. У відповідь вона поважатиме вашу.
Вашій дитині, яка подорослішала, важливо відчувати себе хазяїном на своїй території
Відмовитися від всього хорошого завжди складно. Звідси — пошук недоліків у батьків, провокація на конфлікт. Небезпека цього періоду в невідповідності фізичної та психологічної зрілості. Готовність діяти — це добре. А чи готова дитина відповідати за свої дії? І взагалі, що таке відповідальність? Без нас їм не розібратися.
Криза — не конфлікт, а перехід. І в кожної з них своє призначення
Подолання — це завжди дискомфорт, оскільки порушується наш звичний порядок речей. Тому ми й чинимо спротив, перетворюючи його на конфлікт. А всього лише потрібно взяти себе в руки, видихнути й прийняти нові правила гри.
