Як і де продовжили лікування пацієнти з «Охматдиту» після трагедії: історії трьох дітей

Серед медзакладів, які прийняли нових пацієнтів – Інститут нейрохірургії імені А.П.Ромоданова. Одразу після трагедії команда фонду «Запорука» сфокусувала свою увагу на потребах лікарень, куди були евакуйовані діти, щоб якомога швидше покращити умови для пацієнтів. За тиждень фонд зібрав понад 7,5 млн грн завдяки внескам від українського бізнесу, благодійників та небайдужих людей. З них – понад пів мільйона гривень направили на закупівлю медикаментів та обладнання для Інституту нейрохірургії ім. А.П.Ромоданова. Таке підсилення лікарні допомогло не припиняти процес лікування дітей. Серед них – 9-тимісячна Софійка, Тимур та Максим. Історії цих дітей – далі.

Киянці Софійці всього 9 місяців, з яких вдома вона була всього 15 днів. Від самої появи на світ вона змушена перебувати у лікарні і боротися за життя. 

Мама Катерина розповідає, що донька була дуже очікуваною і омріяною. У Катерини є сестра, у її чоловіка — брат, тож і для своєї старшої доньки, семирічної Поліни, хотіли сестричку чи братика. Спочатку Катерині довго не вдавалося завагітніти, а коли жінка вже перестала сподіватися і відпустила ситуацію, побачила дві заповітні смужки. 

Ще під час вагітності Катерині повідомили, що у малечі є певні труднощі й потрібно терміново робити кесарів розтин. Так Софійка з'явилася на світ передчасно. Лікарі діагностували їй гідроцефалію. 

Для родини почалися лікарняні будні. Маму з немовлям направили до «Охматдиту». Там їй зробили операцію. Але, повернувшись додому через декілька днів, мама побачила, що Софійка почувається не дуже добре. Швидка відвезла їх до іншої лікарні, однак Катерина приймає рішення повертатися до «Охматдиту», адже там лікарі вже знають дитину, вони лікували її, тому до них більше довіри. Дівчинка проходила лікування, а 8 липня, коли росіяни запустили ракету в найбільшу дитячу лікарню, чекала на ще одну операцію.  

Після пережитого стресу Катерину з Софійкою перевели до Інституту нейрохірургії. Вони змушені починати лікування з самого початку, адже через переїзд та стрес стан дитини потребує додаткової уваги. 

Лікарі з «Охматдиту» постійно були на зв'язку з родиною і командою Інституту нейрохірургії. Це дуже заспокоює пацієнтів, адже вони знають лікарів, довіряють їм. 

Софійка не може робити того, що роблять її однолітки, але для неї зараз стоїть зовсім інше завдання — боротися не за розвиток, а за життя. 

Катерина говорить, що понад усе сумує за старшою донькою, адже вони можуть бачитися лише на коротку мить, коли та приходить із татом провідати маму та сестричку. Підтримка чоловіка, батьків та сестри допомагає жінці не здаватися. 

«Я мушу боротися. Хіба в мене є інший вихід. Якщо я здамся, то хто буде боротися замість мене? Потрібно рухатися тільки вперед», — каже Катерина. 

Дуже допомагає Катерині спілкування з іншими жінками. Відчуття, що вона не одна така, що є підтримка та розуміння від інших мам, не дає опускати руки.  Понад усе Катерина мріє, аби донька почувалася краще, щоб вони змогли повернутися додому, де чекає чоловік, де допомагатиме мама, де можна хоч трохи видихнути і відпочити. Адже довготривале перебування в лікарні дає відчуття браку свободи.

«Рано чи пізно ми станемо вільними», — гірко жартує Катерина. 

Після того, як «Охматдит» поновив свою роботу, жінка з донькою повернулись до лікарні, де Софійці вже зробили операцію. 

Катерина з чоловіком проживають у Петропавлівській Борщагівці. Вона — соціальна педагогиня у дитячому садочку, він — кандидат у майстри спорту з карате. Коли задумались про поповнення в родині, дуже відповідально до цього поставилися. Підтримували здоровий спосіб життя, приймали вітаміни, проходили необхідні обстеження. Вони були впевнені, що завдяки такій відповідальності скоро стануть щасливими батьками. На останніх місяцях вагітності, коли Катерина вже збиралася у декретну відпустку, захотіла побачити обличчя малюка і пішла на 3D ультразвукову діагностику. Жінка пригадує, що медики дуже уважно і довго обстежували її, але на питання не відповідали. Лише у заключенні жінка прочитала невідоме слово «гідроцефалія». Прочитавши в інтернеті, що це означає, Катерина налякалась. Тоді її дуже сильно підтримав чоловік. 

Напередодні дня народження Катерини на світ з'явився хлопчик, якого назвали Тимуром. Мама зізнається, що саме таке ім'я дуже пасує темноокому і темноволосому хлопчику. І хоча зараз малюк посвітлішав, ім’я мамі все одно подобається.

Після народження Тимуру, Катерину з малюком направили до «Охматдиту». Хоча в лікарні дозволяють перебувати лиш одному дорослому, їм пощастило і вони отримали дозвіл, щоб і тато був поруч з родиною. Це дуже допомогло Катерині вистояти і повернутися до життя.

«Я була дуже пригнічена, постійно плакала. Але чоловік дуже підтримував. Які б страшні речі нам не говорили, він не лякався і казав: “Ми будемо лікувати нашу дитину. Ми зробимо все для нашого малюка”», — згадує Катерина.

Хлопчику зробили операцію, однак згодом виявилося ускладнення. Коли вони готувалися до ще одного втручання, в лікарню влучила російська ракета. 

Тимур з мамою перебували у Інституті нейрохірургії близько 2-х тижнів, перш ніж повернулись назад в «Охматдит». Катерина говорить, що ніхто не застрахований від хвороб. Але вірить, що завдяки професійності лікарів та підтримці рідних все буде добре. 

Тимурові зараз 5 місяців. Він дуже емоційний. Посміхається і говорить по-своєму до мами. Любить спостерігати за кольоровими іграшками і навчився перевертатися на бочок, щоб їх дістати. 

«Я хочу просто вийти на вулицю, щоб дитина побачила літо, помилувалась природою. Я ніколи не любила зоопарк, але зараз чомусь хочеться відвезти сина до зоопарку», — поділилася мріями мама Тимура. 

Одинадцятирічний Максим з села Мар’янівка Білоцерківського району. Хлопець перейшов до шостого класу і обожнює грати у футбол. У їхньому селі є кілька різновікових команд, тож дітвора має можливість поганяти м'яча і навчитися робити це професійно. 

А ще він обожнює домашнє господарство. Качки, гуси, кури, маленьке чорненьке поросятко — всі чекають його уваги. Він не тільки годує птаство, а й дивиться, як вони сідають на яйця і висиджують потомство. 

Якось Максимові стало погано. Його госпіталізували до лікарні з підозрою на отруєння. Бабуся Валентина говорить, що вони одразу підозрювали, що це не пов'язано з травленням. При більш ретельному обстеженні у хлопця виявили пухлину. Тоді його направили до «Охматдиту», де зробили операцію. Мали робити ще одну, аж сталося бомбардування лікарні і їх перевели до Інституту нейрохірургії. 

Бабуся перебуває постійно поруч. Каже, що Максим дуже терплячий. Стійко переносить всі процедури. Він розуміє, що це необхідно, аби одужати і повернутися додому. Там його чекають мама з татом і семеро братиків та сестричок. 

Хлопець дуже переживає за своє господарство і сумує за ним. Тішить лиш думка, що батьки куплять ще більше каченят та гусенят, коли він одужає. Така була їхня обіцянка. Буде кого пасти і годувати.

А поки він спілкується з товаришем по палаті, отримує повідомлення з підтримуючими словами від друзів з села. Мріє, коли одужає та виросте, вивчиться і відкриє справжню ферму. 

Однією з перших, хто зустрічав дітей в Інституті нейрохірургії імені А.П.Ромоданова, була психологиня благодійного фонду «Запорука» Алла Антонова. Вона говорить, що на момент першої зустрічі емоційний стан дітей і батьків був різний, адже це залежить від рівня стресостійкості.

«Мене вразило, що більшість батьків і дітей сприйняли все, що з ними сталося, досить спокійно. Було більше переживань за подальше лікування і одужання дітей», — пригадує Алла Антонова.

Психологиня пояснює, що ті, хто звик проживати свої почуття, ділитися переживаннями, переносять стреси «легше». Це означає, що вони їх переживають у прямому сенсі, беруть цей досвід собі і рухаються далі. Ті, хто пригнічує почуття, не ділиться ними, мав фоново або напередодні тяжкі життєві обставини, можуть переживати стрес довше й складніше. У деяких випадках може розвинутися хронічний стрес — дистрес. 

Дуже важливою є вчасна кризова психологічна допомога. Алла Антонова згадує, що спочатку вона налагодила контакт з батьками та дітьми. Потім почали працювати над тим, щоби визнавати проблеми, а не мінізувати чи раціоналізувати їх. А згодом намагалися стабілізувати стан за допомогою дихальних, сенсорних вправ, а також промальовувати емоції через арттерапевтичні техніки. Експертка говорить, що дуже важливою для людей у стресі є підтримка інших. 

«У людей в подібних ситуаціях виникають питання: чи потрібен я комусь ось такий «поранений» психічно і фізично, чи є хтось поряд, чи вислухає хтось мої переживання , чи буде якийсь час поруч, чи допоможе у складній ситуації? Те, що вчасно було вирішене питання, де діти будуть проходити подальше лікування, дало батькам відчуття опори. Значить життя продовжується, разом ми можемо багато чого зробити і пережити навіть таку тяжку подію», — підсумувала Алла Антонова. 

Станом на 29 липня всі відділення лікарні «Охматдит», окрім трансплантації кісткового мозку та хронічного діалізу, поновили свою роботу. Чимало пацієнтів повернулись назад, але деякі продовжують лікування у інших медичних закладах. Фонд «Запорука» продовжує збір на підтримку пацієнтів, аби всі діти мали належний рівень лікування, доки триває відбудова найбільшої дитячої лікарні в Україні.

Текст підготувала: Олена Кущенко. Фото: Дмитро Соколовський.