Відновлення орієнтирів

“Відновлення орієнтирів” – проект, який наша онкопсихологиня Мар’яна Нич та волонтерка Людмила Філімонюк реалізували у Львові. Його ідея – створити терапевтичну групу підтримки батьків дітей, які одужали.

За довготривале лікування, коли кожного дня в батьків одна мета – врятувати свою дитину, все інше зникає з горизонту. Робота, власні бажання, друзі та навіть сім’я, в якій залишилися інші діти, – все це стає другорядним. І коли нарешті настає ремісія , виявляється, що повернутися в колишнє життя вже неможливо, а відпустити в нове життя себе та свою дитину важко. Інколи настільки, що замість того, щоб радіти, творити, реалізовуватися, наповнювати та розфарбовувати своє життя новими враженнями, батьки руйнують його втрачаючи себе, а головне – довіру та близькість своєї дитини, яка мусить тікати від їхньої гіперопіки світ за очі або замикатися в собі.

Група допомогла батькам почути себе, свої бажання, знайти сили та натхнення почати жити своїм життям; позбуватися від страху за дитину, думати про сьогодні, а не про майбутнє, в якому нібито хвороба може повернутися; усвідомити, чому треба припинити говорити «ми» і почати говорити «я», віднайти ресурси у своїх втратах та перешкодах.

Таких зустрічей відбулось шість. Шість послідовних кроків повернення до себе

• Перша зустріч – про знайомство із собою, про розуміння, «хто я і про що я сьогодні».
• Друга – про власні кордони: свої, дітей та інших людей. Де закінчуються і де починаються, і чому важливо їх дотримуватися.
• Третя – про почуття. Про вміння їх чути, адже саме вони – той камертон душі, який дає нам знати, що в нас болить.
• На четвертій ми говорили про природу емоцій. Зокрема про страхи, які викликають тривогу, роздратування та злість.
• На п’ятій йшлося про травми, які змінюють нас. Змінюють на краще, тому що дають зрозуміти цінності, які у звичайному житті не помічались, або їх просто не було. Що травми це не тільки про втрати, а ще й про здобутки.

Як сказала одна учасниця: «Відтепер я можу тішитись ранковим пробудженням. Я бачу цей світанок, ці кольори…Ми майже кожного ранку всією сім’єю сідаємо на велосипеди та їдемо зустрічати світанок…»

• Шоста зустріч була присвячена оцінці усіх сфер життя, їх балансу: які сфери занадто активні, які «провисають», а які зовсім не задіяні. З огляду на це кожен складав свої життєві плани.

Цікаво, що навіть не знаючи, якою буде наступна тема, запити учасниць майже завжди співпадали з нею. Ми добре відчували і чули один одного. А це означає, що ми обрали правильний шлях. Адже батьки почули себе, хоча інколи в їхній розмові проскакували «моя донька», «моя дитина», «ми»… Мамам особливо було важко відокремити себе від своїх дітей, але нам вдавалося повертати їх до себе.

Жінки зізнавалися, що атмосфера вдома ставала кращою, теплішою, як тільки вони починали турбуватися про себе. Адже, коли мамі добре, то і всім навколо добре.

Тривожність, яку ми помічали в учасницях спочатку, досить швидко змінилась на відкритість, бажання говорити від себе та про себе. Радісно було спостерігати, як в цих жінках ніби світло вмикалося, коли вони говорили про свої плани, бажання, мрії. На наших очах відбувалося помітне перезавантаження – з болісного на бажане.

Спочатку я не знала, на який результат очікувати. В мене був страх, пов’язаний з тим, що наше життя склалось не так, як я собі колись уявляла. І тому вже після лікування я весь час думками була там, в майбутньому: як це буде, як моя дитина буде жити завтра, а якщо хвороба повернеться. Тобто, усі тривоги з того, що може й ніколи і не станеться, спрямовувала на сьогодення, травмуючи цим і себе, і дитину.

Мені була важно повертатися у старе нове життя. Здавалося, що мене не розуміють. В групі, коли я почула інших мам, у яких проблем більше, але вони розвиваються, чогось прагнуть, мені захотілося підтягнутися до них. Завдяки цим шести крокам мені вдалося трохи навести лад в своїй голові, зрозуміти, що мої страхи тільки здаються непереможними. Що з ними можна ужитися, не потрапляючи до них в полон. Це був приємний час, після якого я нарешті відчула спокій в душі. Спокій та піднесення».

Наталія

Те, що я все ж пішла на групу, було моїм першим досягненням. Я знала, що це круто, але все одно мене щось стримувало. Виходити за власні межі –  некомфортно. А якщо це стосується тяжкої теми, то це взагалі відлякує. Але я знала, що маю піти.

Незважаючи на те, що моя дитина знаходиться в ремісії вже десять років, страх за неї не відпускає. Страх, що хвороба повернеться. Тому мені дуже страшно планувати щось наперед.

У групі я навчилася переводити увагу з дитини на себе. Почувши інших, зрозуміла, наскільки ми все ж таки задовбуємо дітей своєю хворобливою увагою. Робота в групі кинула мені ниточки, за які я схопилася, і потроху видираюся зі своїх страхів.

Я стільки всього в собі відкрила! Що варто відстоювати себе, свої бажання та свої власні кордони. Що це нормально – вимагати, аби інші, і близькі люди теж, їх поважали. Мені відкрили очі на те, що «я доросла», а тому я вирішую, а не хтось інший. Я! І це моє головне досягнення. З усвідомлення цього моє життя потрохи починає змінюватися. Бо змінилися мої орієнтири… Я би хотіла продовжувати ці зустрічі. Є з чим ще працювати. Але те, що я вже схопила, залишиться зі мною назавжди.

Надія

Після лікування доньки квартира стала для мене єдиною зоною небезпеки. Тут все було під моїм контролем. Все, що за її межами, викликало неабияку тривогу. Я розуміла, що врешті-решт мені треба починати кудись виходити. І ця група мабуть стала кращим варіантом. Так, це був вихід з зони комфорту. Але в мене була мета – налагодити зв’язок зі своєю донькою, якій я втратила з моєї провини, та віднайти себе як особистість. Друге я вважала другорядним. Але, як виявилося на групі, орієнтування на себе – перше, чому треба було навчитися, аби вирішити конфлікт з дитиною. Це стало моїм відкриттям.

Наші стосунки з дочкою зайшли в глухий кут від моєї гіперопіки. Я розуміла це, але мені хотілося, щоб вона знала, що в неї є мама, яка її завжди підтримає.

Коли ми проходили лікування, для мене все було зрозуміло. Аналізи, лікування, процедури, режим… Ми були разом. З мого боку не було усіх цих «чого ти довго спиш» чи «мало їси». Коли вона просила мене вийти, щоб поговорити по телефону, я виходила. І це було без проблем, бо я знала, що вона тут, поряд, під контролем лікарів. Я була спокійна. Але коли ми закінчили лікування, зняли катетери, на мене напав такий страх! Я не хочу додому, що там робити?! Мені було страшно жити далі.

Я тривалий час не займалась ні своїми іншими дітьми, ні чоловіком, ні собою. Повертатися до цього всього було важко. Як я впораюсь?! До того ж в мене з’явився страх, що без мого контролю хвороба повернеться.

“Чому ти не так їси?”, “Не так спиш, не так себе поводиш”. Я постійно смикала доньку запитаннями. Я бачила в її очах: «Годі мене мучити, дай жити», але нічого не могла з собою вдіяти.

Після зустрічей в групі, я почала аналізувати розмови з дочкою: що було не так з мого боку. Стала пригадувати слова, які колись вона мені казала, але я на них не звертала уваги: «Мам, скільки можна говорити про те, як я спала та їла. Давай поговоримо про тебе, про те, що ти сьогодні зробила, що вишила, пошила? І взагалі, чому ти не питаєш мене про те, що в мене всередині відбувається?». Мені стало зрозумілим, що для неї важливий її душевний стан, психологічний. Також відчуваю, що коли починаю з нею говорити про своє, їй цікавіше спілкуватися зі мною.

Я знаю, що якби я не пішла в цю групу, я би знищила своїх рідних і себе. Була б мама-монстр, яку б всі ненавиділи. Але ж я хочу бути щасливою…

Оксана

Гаряча лінія психологічної підтримки від «Запоруки» за номером 0 800 4000 23 працює:

• безкоштовно
• по всій території України
• з усіх мобільних операторів
• для дзвінків із-за кордону +38 050 493 03 07
  Наша сторінка у Facebook