Рак – це покарання за гріхи?

Нерідко доводиться чути, що важка хвороба є покаранням за вчинки у минулому. Особливо часто чують це наші колеги, які працюють у відділеннях та часто спілкуються з родинами дітей, хворих на рак. Потрапивши на тривале лікування, важко одразу усвідомити, що відбувається, у голові постійний потік різноманітних думок. Це абсолютно нормально, адже мозок знаходиться у стані стресу й намагається розглянути всі можливі варіанти причин захворювання. 

Проте далеко не всі вони правдиві, як і той факт, що діагноз – це покарання за гріхи. Побоювання щодо цього особливо можуть посилюватися через подібні коментарі від оточення. У період усвідомлення усіх перипетій ми легко стаємо вразливими й можемо прийняти це близько до серця. 

Зазвичай, всі суб’єктивні судження сходяться на одному: якщо ти хворієш у дорослому віці, значить, десь провинився або мав спосіб життя, який не підлягає суспільним стандартам. Парадоксально, але ніхто навіть не знає, які вони, ці стандарти, і хто саме їх створив.

Якщо хворіє дитина – провинилися батьки, а малюк “перейняв” усі гріхи батьків на себе і “несе” за них відповідальність. Проте як дитина, особливо у малому віці, може мислити як дорослий і знати, що її батьки у чомусь провинилися?

Дослідження давно довели, що психосоматика не впливає на фізіологію людини і не прописує заздалегідь увесь анамнез. Психічне та фізичне здоров’я поєднані між собою, проте не мають значного впливу один на одного. Наша поведінка не впливає безпосередньо на схильність до конкретних захворювань, а появу більшості з них неможливо передбачити у житті.

Рак – це неконтрольований поділ клітин, своєрідна мутація, спричинена фізичними факторами: генами, забрудненим навколишнім середовищем, харчуванням тощо. 

Навіть якщо людина веде активний спосіб життя, не палить, не має родичів із нікотиновою залежністю і добре харчується, вона не захищена від раку. Те ж стосується і моральних чинників: вчинки у минулому, образи на інших, належність чи неналежність до релігії не визначають наш фізичний стан. Добре ви ставилися до інших чи погано, ваше соціальне життя не впливає на розвиток хвороби.

Є речі, які не залежать від нас і ми не можемо їх контролювати на 100%. Це необхідно прийняти і ставитися до онкохворих толерантно – вони заслуговують на підтримку і турботу, а не звинувачення.

*Статтю підготовлено з нагоди місяця обізнаності про дитячий рак #ПереходьНаЗолотийБік #ZaporukaGoesGold