Як важка хвороба дитини впливає на стосунки всередині родини
Коли дізнаєшся, що у твоєї дитини рак, перше, що хочеться зробити, — втекти, зникнути, сховатися. В такі моменти ми почуваємося безпорадними й вразливими. Здається, що нам з цим не впоратися і що це найстрашніше, що може бути...
Як виходити родині з цього стану, як спілкуватися один з одним та жити в цей нелегкий період і чи взагалі це можливо — “нормально” жити, коли твоя дитина важкохвора?
Про психологію стосунків всередині родини й рекомендації, як їх правильно вибудовувати розповідає психологиня фонду Алла Антонова.
Дозволяйте собі проявляти емоції
Бажання сховатися пов’язане з небажанням показувати свою слабкість. На жаль, в нашому суспільстві висловлювати емоції — це прояв слабкості. “Сльозами горю не допоможеш”, “Не плач, будь сильним/-ою!”, “Не можна навантажувати своїми переживаннями інших”. Ми живемо у світі з упередженнями, які проявляються і в стосунках у родині.
А як можна зробити вигляд, що все добре, коли все погано?!
Мені постійно хотілося плакати й плакати, — зізнається одна мама, — а я не плакала, все приховувала. Чоловік каже, що я стала кам’яною.
Можна уявити, які душевні сили треба прикласти, щоб заглушити в собі все живе.
Якщо у нас природою закладені емоції й можливість плакати, значить, це потрібно. Все це нам дано, щоб полегшити переживання. Так чому це тоді погано? Тільки тому, що це негарно? Некомфортно іншим? Не входить в рамки світу чужих людей?
Щоб полегшало, перше, що треба собі дозволити, — відгорювати стільки, скільки потрібно. Коли тобі сумно й боляче, сумувати злитися й плакати — нормально. Дозвольте собі виражати все це без жодних умовностей.
Я виходив до моря й кричав, — зізнається тато. — І мені легшало.
А я увесь час била подушку й потім плакала в неї, — ділиться мама.
А посміхатися й радіти? Як бути з цими емоціями? Чи не засудять нас, якщо ми будемо намагатися жити нормальним життям? Робити манікюр, дивитися футбол, носити гарний одяг, бачитися з друзями. Чи нормально все це, коли в нас важкохвора дитина, яку ми можемо втратити?
Діти дуже чутливі. Спостерігаючи за батьками, від яких вони залежні, вони зчитують зміни в їхньому настрої. Тому якщо нам сумно, сумно і їм. І навпаки: якщо мама доглянута, посміхається, а тато, як завжди, шуткує, життя продовжується. А якщо мама не в стані потурбуватися про себе, то як вона впорається зі мною? Приблизно так і думають та відчувають діти наші стани.
Одного разу, допомагаючи мамі з важкохворим хлопчиком, у нас виник діалог після того, як поділилися з ними смішною історією. Ні мама, ні хлопчик тоді не посміхнулися.
— Смішна історія? — запитуємо хлопчика, який постійно задивлявся на маму.
— Так.
— Чому ти не посміхався?
— Тому що мама сумна. А якби я посміхнувся, вона б подумала, що мені весело. Але мені ж сумно, навіть коли я посміхаюся.
Людина — складна істота. Вона ладна відчувати спектр різних емоцій одночасно. Посміхатися, радіти дрібницям, жартувати — це нормально, навіть коли тобі тривожно й сумно. Де ще брати ресурс жити далі, як не в радості?
У важкі часи життєво необхідно зосередитися на тому, що відчуває ваша дитина, ви самі і ваша родина. Тільки це має значення.
Коли ваша дитина посміхається, дивлячись на вашу нову сукню, хіба це не більш важливо, ніж думка чужої людини, яка чомусь вважає, що тішити себе і свою дитину — це гріх. Якраз відчай і є гріхом, хіба ні?
БУДЬТЕ В ПРАВДІ
Мало хто з батьків онкохворої дитини знає, що їм насправді доведеться пройти. Так, вони готові боротися і перемагати після того, як оговталися від шоку. Але гіперактивність — поганий помічник в тривалому і складному лікуванні. Такий надто оптимістичний настрій — ілюзія та небажання бачити реальну картину, що в ситуації, коли важливо не гаяти часу, небезпечно. Розчарування може знесилити й загнати в депресію.
Вибудовуючи свої внутрішньородинні стосунки у складний період, важливо правильно розрахувати свої сили, розробити покроковий план дій. Щоб це вийшло, треба прийняти все так, як є. Заперечувати, шукати винного, а тим паче звинувачувати себе — колосальний мінус від дорогоцінного часу, який можна було б витратити на пошуки лікаря, клініки, вивчення самої хвороби й методів її лікування.
Щоб розрахувати свої сили, розробити план дій, важливо прийняти все як є, не прибільшуючи й не применшуючи проблеми.
Краще, що можна зробити всією родиною, — визнати, що це сталося і в цьому немає провини жодного члена сім’ї. Будучи чесними перед ситуацією, один одним і самим собою відпадає необхідність грати роль супер сильних та впевнених батьків. Можна не соромитися сліз та своєї вразливості. Можна бути відвертим і щирим, говорити прямо про те, що хвилює кожного разу, коли це необхідно. Така правда відновлює та зміцнює стосунки в родині та надає сил пережити важкі часи.
НЕ ЗАЛИШАЙТЕСЯ НА САМОТІ
Людині час від часу необхідно побути одній, щоб зосередитися, подумати, почути себе чи перезавантажитися. Але коли печаль переповнює душу, самотність — не вихід, а лише серйозна перешкода до одужання дитини. “Бути разом” — базова умова для успішного лікування, яке потребує багато часу й сил.
Усамітнившись та повністю розчинившись у хворій дитині, мама запускає ланцюжок таких самих “усамітнень” близьких їй людей. Це руйнує навіть найміцніші стосунки всередині родини. Як результат — родини немає. Всі журяться наодинці й шукають місце для усамітнення в іншому місці.
Небажання говорити з близькими й друзями пов’язане також і з тією ж ілюзією, зазначеною вище. Здається, якщо не обговорювати хворобу з іншими, вона швидше зникне. А якщо про неї всі говоритимуть буденно, значить, всі визнали, що все погано. Так і є, все погано. Але це точно не означає, що надії немає. Надія є — варто лише глянути статистику.
Чим швидше родина збереться разом, щоб обійнятися, поглянути в очі один одному, поговорити про все, нічого не приховуючи, тим більше шансів на одужання в дитини, яка потребує міцної підтримки.
ЗВЕРТАЙТЕСЯ ПО ДОПОМОГУ
У кожної родини свої особливості спілкування. Хтось постійно свариться, а у когось взагалі немає нікого. Що робити, коли ти з бідою сам на сам?
Спершу допомогу при хворобі дитини готові надати сімейні психологи. При цьому вони не просто готові вислухати, а й допомагають людині побачити те, що він не помічав раніше. Часто при таких розмовах виникає такий діалог:
— Мені ніхто не допомагає, в мене зовсім нікого немає. Я сама..
— А з ким Ви тільки що говорили по телефону?
— Це моя подруга, вона часто телефонує.
— Значить, у Вас все ж хтось є. Той, кому на Вас не байдуже, хто Вас підтримує.
— Так, виходить, що є...
Завжди є той, хто готовий вас вислухати. Щоб це усвідомити, треба дозволити собі висловлювати свої почуття, відкритися й самому зробити перший крок. Коли ви проговорюєте свої болі іншій людині, це допомагає вийти з заціпеніння й побачити ситуацію під іншим кутом.
Завжди є той, хто готовий вислухати. Щоб це зрозуміти, треба дозволити собі висловлювати почуття й самому зробити перший крок
Кожна родина має свій шлях. У когось він важчий, у когось легший, у когось закінчився трагічно. І все ж кожного разу родини, які пережили лікування своєї дитини, зізнаються, що ця частина життя краще допомогла зрозуміти, чого вони хочуть насправді і що для них по-справжньому є цінним.
Читати ще
<< Попередній запис:
Як і що говорити з дитиною про її хворобу
>> Наступний запис: