

Коли дізнаєшся, що у твоєї дитини рак, перше, що хочеться зробити, — втекти, зникнути, сховатися. В такі моменти ми почуваємося безпорадними й вразливими. Здається, що нам з цим не впоратися і що це найстрашніше, що може бути…
Як виходити родині з цього стану, як спілкуватися один з одним та жити в цей нелегкий період і чи взагалі це можливо — “нормально” жити, коли твоя дитина важкохвора?
Про психологію стосунків всередині родини й рекомендації, як їх правильно вибудовувати розповідає психологиня фонду Алла Антонова.
Бажання сховатися пов’язане з небажанням показувати свою слабкість. На жаль, в нашому суспільстві висловлювати емоції — це прояв слабкості. “Сльозами горю не допоможеш”, “Не плач, будь сильним/-ою!”, “Не можна навантажувати своїми переживаннями інших”. Ми живемо у світі з упередженнями, які проявляються і в стосунках у родині.
А як можна зробити вигляд, що все добре, коли все погано?!
Мені постійно хотілося плакати й плакати, — зізнається одна мама, — а я не плакала, все приховувала. Чоловік каже, що я стала кам’яною.
Можна уявити, які душевні сили треба прикласти, щоб заглушити в собі все живе.
Якщо у нас природою закладені емоції й можливість плакати, значить, це потрібно. Все це нам дано, щоб полегшити переживання. Так чому це тоді погано? Тільки тому, що це негарно? Некомфортно іншим? Не входить в рамки світу чужих людей?
Щоб полегшало, перше, що треба собі дозволити, — відгорювати стільки, скільки потрібно. Коли тобі сумно й боляче, сумувати злитися й плакати — нормально. Дозвольте собі виражати все це без жодних умовностей.
Я виходив до моря й кричав, — зізнається тато. — І мені легшало.
А я увесь час била подушку й потім плакала в неї, — ділиться мама.
А посміхатися й радіти? Як бути з цими емоціями? Чи не засудять нас, якщо ми будемо намагатися жити нормальним життям? Робити манікюр, дивитися футбол, носити гарний одяг, бачитися з друзями. Чи нормально все це, коли в нас важкохвора дитина, яку ми можемо втратити?
Діти дуже чутливі. Спостерігаючи за батьками, від яких вони залежні, вони зчитують зміни в їхньому настрої. Тому якщо нам сумно, сумно і їм. І навпаки: якщо мама доглянута, посміхається, а тато, як завжди, шуткує, життя продовжується. А якщо мама не в стані потурбуватися про себе, то як вона впорається зі мною? Приблизно так і думають та відчувають діти наші стани.
Одного разу, допомагаючи мамі з важкохворим хлопчиком, у нас виник діалог після того, як поділилися з ними смішною історією. Ні мама, ні хлопчик тоді не посміхнулися.
— Смішна історія? — запитуємо хлопчика, який постійно задивлявся на маму.
— Так.
— Чому ти не посміхався?
— Тому що мама сумна. А якби я посміхнувся, вона б подумала, що мені весело. Але мені ж сумно, навіть коли я посміхаюся.
Людина — складна істота. Вона ладна відчувати спектр різних емоцій одночасно. Посміхатися, радіти дрібницям, жартувати — це нормально, навіть коли тобі тривожно й сумно. Де ще брати ресурс жити далі, як не в радості?
У важкі часи життєво необхідно зосередитися на тому, що відчуває ваша дитина, ви самі і ваша родина. Тільки це має значення.
Коли ваша дитина посміхається, дивлячись на вашу нову сукню, хіба це не більш важливо, ніж думка чужої людини, яка чомусь вважає, що тішити себе і свою дитину — це гріх. Якраз відчай і є гріхом, хіба ні?
Мало хто з батьків онкохворої дитини знає, що їм насправді доведеться пройти. Так, вони готові боротися і перемагати після того, як оговталися від шоку. Але гіперактивність — поганий помічник в тривалому і складному лікуванні. Такий надто оптимістичний настрій — ілюзія та небажання бачити реальну картину, що в ситуації, коли важливо не гаяти часу, небезпечно. Розчарування може знесилити й загнати в депресію.
Вибудовуючи свої внутрішньородинні стосунки у складний період, важливо правильно розрахувати свої сили, розробити покроковий план дій. Щоб це вийшло, треба прийняти все так, як є. Заперечувати, шукати винного, а тим паче звинувачувати себе — колосальний мінус від дорогоцінного часу, який можна було б витратити на пошуки лікаря, клініки, вивчення самої хвороби й методів її лікування.
Щоб розрахувати свої сили, розробити план дій, важливо прийняти все як є, не прибільшуючи й не применшуючи проблеми.
Краще, що можна зробити всією родиною, — визнати, що це сталося і в цьому немає провини жодного члена сім’ї. Будучи чесними перед ситуацією, один одним і самим собою відпадає необхідність грати роль супер сильних та впевнених батьків. Можна не соромитися сліз та своєї вразливості. Можна бути відвертим і щирим, говорити прямо про те, що хвилює кожного разу, коли це необхідно. Така правда відновлює та зміцнює стосунки в родині та надає сил пережити важкі часи.
Людині час від часу необхідно побути одній, щоб зосередитися, подумати, почути себе чи перезавантажитися. Але коли печаль переповнює душу, самотність — не вихід, а лише серйозна перешкода до одужання дитини. “Бути разом” — базова умова для успішного лікування, яке потребує багато часу й сил.
Усамітнившись та повністю розчинившись у хворій дитині, мама запускає ланцюжок таких самих “усамітнень” близьких їй людей. Це руйнує навіть найміцніші стосунки всередині родини. Як результат — родини немає. Всі журяться наодинці й шукають місце для усамітнення в іншому місці.
Небажання говорити з близькими й друзями пов’язане також і з тією ж ілюзією, зазначеною вище. Здається, якщо не обговорювати хворобу з іншими, вона швидше зникне. А якщо про неї всі говоритимуть буденно, значить, всі визнали, що все погано. Так і є, все погано. Але це точно не означає, що надії немає. Надія є — варто лише глянути статистику.
Чим швидше родина збереться разом, щоб обійнятися, поглянути в очі один одному, поговорити про все, нічого не приховуючи, тим більше шансів на одужання в дитини, яка потребує міцної підтримки.
У кожної родини свої особливості спілкування. Хтось постійно свариться, а у когось взагалі немає нікого. Що робити, коли ти з бідою сам на сам?
Спершу допомогу при хворобі дитини готові надати сімейні психологи. При цьому вони не просто готові вислухати, а й допомагають людині побачити те, що він не помічав раніше. Часто при таких розмовах виникає такий діалог:
— Мені ніхто не допомагає, в мене зовсім нікого немає. Я сама..
— А з ким Ви тільки що говорили по телефону?
— Це моя подруга, вона часто телефонує.
— Значить, у Вас все ж хтось є. Той, кому на Вас не байдуже, хто Вас підтримує.
— Так, виходить, що є…
Завжди є той, хто готовий вас вислухати. Щоб це усвідомити, треба дозволити собі висловлювати свої почуття, відкритися й самому зробити перший крок. Коли ви проговорюєте свої болі іншій людині, це допомагає вийти з заціпеніння й побачити ситуацію під іншим кутом.
Кожна родина має свій шлях. У когось він важчий, у когось легший, у когось закінчився трагічно. І все ж кожного разу родини, які пережили лікування своєї дитини, зізнаються, що ця частина життя краще допомогла зрозуміти, чого вони хочуть насправді і що для них по-справжньому є цінним.
Гаряча лінія психологічної підтримки від «Запоруки» за номером 0 800 4000 23 працює: