«Боюся, що рак повернеться»
Ремісія не завжди приносить довгоочікуваний спокій. Буває так, що, незважаючи на перемогу над раком, страх не зникає. І навіть посилюється. Найчастіше він виникає саме в батьків, а не дітей, які швидше адаптуються до нових обставин.
Мами, які пережили тривале лікування своїх дітей, часто не в стані прийняти, що все позаду. “Занадто добре, щоб бути правдою”, – думають вони і налаштовуються на найгірше. Життя такої мами складається з суцільного тривожного очікування і гіперопіки над своєю дитиною, що робить її життя стресовим, а під пильною увагою мами з її безкінечними “не можна” стає справжньою пасткою. Як вирватися з нього? Як побороти страх рецидиву раку у своєї дитини і нарешті почати жити нове життя?
Діти не перестають бути дітьми і коли хворіють на рак. У важких умовах вони знаходять можливість для гри, радощів та дружби. Для них гра – це і є життя. Тому, коли настає довгоочікуване одужання, вони не викидають зі своєї пам’яті спогади з лікарні. Адже там залишилися їхні друзі, лікарі, до яких вони прив’язалися. Що не скажеш про дорослих, які намагаються якнайшвидше забути все це. І до того стараються це зробити, що забороняють собі та іншим навіть вимовляти це слово, стаючи забобонними.
Це нормально – боятися короткий період часу, рівно до того моменту як маркери покажуть негативний результат за всіма показниками. Як не тривожитися після всього пережитого? Але після такої перевірки страх йде, і можна спокійно йти в найближчу кав’ярню, щоб відсвяткувати гарну новину.
Коли гарні аналізи не втішають і навіть лякають – це вже ірраціональний страх. Від нього потрібно позбавлятися якомога швидше, щоб він не перетворився на психологічну травму, за якої подолати страх рецидиву хвороби самостійно складно.
Хоча науково не доведено, що хворобу можна надумати, здоровим життя в таких умовах теж не назвеш. Все зводиться до суцільним перевіркам аналізів, розмовам лише про хворобу чи, навпаки, її замовчуванню, а це все ті самі переживання.
Мало хто з оточення витримає спілкування з такою людиною. Зрештою вона залишається самотньою. Сам на сам зі своїм страхом рецидиву раку.
Де народжується страх?
Страх часто викликають не реальні випадки небезпеки, а внутрішні, надумані переживання. Але при цьому на мозок вони впливають як справжні. Висновок один – стрес. Добре, коли він тимчасовий. Наш організм так влаштований, що може з ним впоратися. А ось якщо гормони стресу виробляються нон-стоп, це вже нанесе реальну шкоду.
Будь-який страх, включно зі страхом рецидиву при онкології, народжується в амигдалі – мигдалевидній частині мозку, яка грає ключову роль у формуванні емоцій, в тому числі й страху, прийнятті рішень, емоційних реакцій та пам’яті. Як вона працює?
Часто батьки, які втратили своїх дітей, не хочуть жити в тому районі, де жили раніше. Вони впевнені, що якщо пройдуть через дитячий садок, куди водили дитину, у них розірветься серце. Але так говорить амигдала. А насправді, якщо одного разу вони все ж пройдуться тим шляхом, запевняться, що в стані впоратися з ним. І чим частіше вони робитимуть це, тим меншим ставатиме страх.
Амигдала “бачить” небезпеку й сигналізує нам: “Не йди туди. Буде погано”. Ми хвилюємося, руки, ноги, голова холоднішають – наслідок від викиду кортизолу (гормону стресу) в кров. Наступає момент вибору: йти далі чи ні. Ми – хазяїни всієї системи, а значить нам, а не амигдалі і вирішувати.
Є чудова книга нейрофізіолога Джона Ардона на тему “Приборкання амигдали та інші інструменти тренування мозку”. В ній пояснюється, що наш мозок – нейропластичний, а тому його можна перепрограмувати для уникнення стресу і відчувати себе щасливим. Автор ділиться вправами, як покращити настрій, міцно спати та позбутися тривоги, в тому числі пов’язаною зі страхом рецидиву раку.
За методикою Ардона, щоб запустити перепрограмування мозку, необхідно спершу сконцентруватися. Куди увага – туди й енергія. Коли ви фокусуєтеся на новій інформації, дії чи предметі, ви подаєте мозку сигнал, що варто звернути на це увагу. Далі варто зробити зусилля, щоб почали формуватися нейронні зв’язки. Іншими словами, нові звички. Після того, як дія стає звичною, можна розслабитися. Щоб такий стан був постійним, засвоєне варто практикувати щодня.
Пройшовши ці чотири кроки, в мозку виробляються нові нейронні зв’язки. Те, що відбувається, можна порівняти з новою доріжкою, яку ви прокладаєте в джунглях. Завдяки чому в пункт призначення зможете діставатися легше і швидше. Важлива умова – не дати доріжці зарости.
Таким чином, щоразу відчуваючи наближення страху, важливо усвідомлювати це й робити зусилля над тим, щоб його побороти. Наприклад, замість того, щоб піти в обхід лікарні, де проводилося лікування дитини, йти звичною дорогою. Якщо спершу важко, далі буде легше. Чим довше уникати того, що викликає страх, тим сильнішим він стає.
Як побороти страх рецидиву раку?
Дихати
Вміння вчасно розслабитися за допомогою дихання – навичка, яка знадобиться в стресовій ситуації. Багато її, на жаль, ігнорують через простоту.
При перших приступах страху починайте дихати так по тактах: чотири на вдих, чотири – на затримку дихання, чотири – на видих, і стане легше.
У стані страху кров приливає до внутрішніх органів, щоб їх захистити, а зовнішні залишаються без захисту. Тому наші рухи стають скованими, ми завмираємо, голова погано думає. Глибоке дихання допомагає розігнати кров по всьому тілу, і ми оживаємо.
Перемикатися
Ще один метод полягає в переключенні емоційної частини правої півкулі на раціональну. Щоб заспокоїтися, достатньо просто згадати таблицю множення: 2 на 2 = 4, 3 на 3 = 9 і так далі, доки не відчуєте, що страх відступив.
Робити
Ми не можемо думати про дві речі водночас. Перемикаючи свою увагу, ми на деякий час забуваємо про тривогу і страх з ціллю повноцінно жити й радіти. Залишається знайти відповідь на запитання: “На яку справу я готовий/-а витрачати своє життя?”. Відповісти на нього не завжди просто, але точно можна бути впевненим, що не на те, що не люблю і не хочу.
Контролювати
Одна з нових звичок, яку легко засвоїло людство, – це скролінг соцмереж. Переглядаючи гігабайти різної інформації, наш мозок чіпляється за те, що нас тривожить та годує страх, а не бореться проти нього. Коли він не знаходить того, що ми шукаємо, ми відчуваємо, що чогось не вистачає. Зрештою будемо скролити до тих пір, поки не отримаємо свою порцію тривоги на день.
Знаючи про таку пастку мозку, можна свідомо концентрувати свою увагу на тому, як впоратися зі страхом рецидиву, а не підживлювати його: які техніки практикувати, як знайти заняття по душі, куди вибратися з родиною на вихідних.
Жити
Знаходячись увесь час в тривозі за свою дитину, мама забуває про себе. “Мені ніколи про себе думати, дитина – це єдине, що важливо”, – так вона думає, ігноруючи тривожні сигнали про стан свого здоров’я. Мама, яка приносить себе у жертву, точно не зробить свою дитину щасливою. Якщо вчасно себе не зупинить, залишить її без себе.
З іншого боку, не думаючи про себе, неможливо навчити турбуватися про себе свою дитину. Це все одно, що розказувати їй про шкоду куріння, затягуючись цигаркою.
У психологині Анни Дзодзюк є доросла донька з синдромом Дауна. Але це не заважає їй зніматися в рекламі, танцювати й бути щасливою. І все завдяки мамі, яка сорок років тому, коли дочка тільки народилася, проігнорувала свою амигдалу, а разом з нею і поради родичів залишити улюблену роботу й присвятити все своє життя догляду за дитиною.
Можливо, вона б так і зробила, але знайшовся мудрий педіатр, у якої була інша точка зору: “Діти люблять, коли батьки живуть, а не жертвують. Займаються улюбленою роботою. Люблять, коли мама з манікюром, зачіскою, в гарній сукні і посміхається. Ви хочете свою дівчинку залишити без цього? Знайдіть можливість жити не лише життям своєї дитини, а й у своє задоволення. Повірте, це можливо. І це єдина умова, за якої ваша дитина виросте щасливою”.
